Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

Тріскали гілляки на огні, іскри й дим летіли золотою стягою в отвір даху. Ліс шумів тихим приглушеним шумом навколо мене, і крізь нього пробивався гостріший гук стрімкого потоку. І я радів свідомістю, що я так глибоко відбіг від усього, що тяжіло на мені, від усього того безвихідно-складного, болющо-го життя. Тішився, споминаючи, що лежу не на своїм сітчатім ліжку, завішаний портьєрами від галасу й світла, а обложений зате неминучими привидами настирливих гадок, невідступних, безвихідних плутаний, що муляють далі зболілі рани душі, не даючи й на хвилю вирватися з їх проклятого кола.

Я лежу на свіжій хвої, і мислі мої коло золотих іскор огнища. Мене не займає тепер ніщо, крім гадок про сонце, погоду, дощі і такі ж інші рівно-ясні, стихійно-прості речі.

Наче я справді втік на ціле тисячоліття назад, до своїх предків, і живу їх простим, нескладним життям з-перед тисячі літ.

Мені одначе не спалося. Фізичне й духове розхвилювання та занадто буйна радість життя, яку я переживав цілий день, не давали мені спокою. Не спав і пес, – я бачив відблиск огню в його очах, коли він підіймав повіки. Дрімота часом спадала на мене, потім переривалася знову, і знову товклися до голови, силкуючи зв'язатись з попереднім, гадки про колишню гармонію людського життя – життя далекого мого предка з-перед тисячоліть.

І раптом, при непевнім огні ватри, що, хитаючись, то висував контури наваленого лому, то ховав їх в чорній пітьмі, я побачив його – мого предка з-перед тисячоліть, тільки дуже далеких.

Причакнувши в темнім заглибленні скель, загородженім буреломом, він сидів, положивши свою голову на коліна, з обличчям, зверненим до мене. Був зовсім голий, тільки стопи ніг були обгорнуті в протерту козячу шкуру; але тіло повністю майже було вкрите буйним темним волоссям, так що ледве перезирало через нього. Таке ж волосся вкривало його широкі, сильно видовжені наперед щелепи і зверху майже сягало густих брів на широкім, похилім чолі. Виглядав зморено і худо, і незагоєна рана виднілась на його стегні.

Він голодував. Сусіднє вороже плем'я погромило його плем'я. Нелюдськи повбивано багато чоловіків, забрано жінок, а недобитків з давніших місць, багатших дичиною і всякою поживою, вигнано сюди, між ці кам'янисті урвища, де було стільки хижого звіра, що майже неможливо зловити що-небудь людині. І тепер, дрімаючи, він тривожно прислухався до гуркоту каміння на стежці, куди проходили до води мешканці недалекої печери – леви. І рука його механічно стискала палицю з грубо приправленим гостроконечним каменем – його одиноку зброю.

Так сидів він довго напроти мене, то дрімаючи злегка, то підіймаючи тривожно голову, щоб прогнати сон, і пильно приглядався перед собою. Чув себе змученим і ослабленим. Порожній шлунок стягався гнітючим болем. Нічний холод потягав дрижаками його тіло. Ніч гнітила його страхом – не тільки присутністю цього близького, а не видкого звіра, а й сама собою, як страшне, загадкове царство злих таємничих сил, що посіли все живе, проглинули сонце – цього царя й володаря світу, й напосілись поморозити, понищити все живе. І з тяжкою нудьгою він споглядав раз у раз у ту сторону, звідки звичайно виходило на світ сонце, вирвавшись із неволі злих духів. Чи вирветься і цим разом і чи буде ще ясно і тепло? Чи, може, цим разом уже кінець йому? Все зле має, очевидно, велику силу, і більше його, як чогось доброго, на світі. Так рідко можна бути ситим, безпечним, – а так багато всякої небезпеки, вічної муки голодуй страху…

І серед цих гадок, уривків мислі, що перелітали серед дрімоти через його утомлений мозок, з незвичайною різкістю й виразністю сонних мар йому уявилося щось таке дивне, недорічне, але незмірно привабне, дивнощасливе. Йому представився образ чоловіка, що спить собі спокійно, як дитина за спиною своєї матері, не дбаючи зовсім про ніч, холод і звірів. Обтесані й тісно примкнені до себе стовбури дерева захищають його з боків від звіра, холоду і злих духів; згори він має також накриття, так що й дощ, якби йшов, не змочив би його й трохи. Крім того, він обмотаний весь тоненькими шкурами і зовсім не мерзне. Він не боїться анітрохи пітьми, бо взяв із собою в цю дерев'яну печеру кавальчик сонця і тримає його при собі. Він має при собі зачарованого пса, який служить йому й стереже його спокій…

В екстазному захваті, широко відкритими очима придивлявся він до цього чудового образу, який представився йому на мить з такою дивною виразністю й багатством деталей, що вони робили ілюзію якогось довгого переживання, як то буває в моменти напруження уяви. Він не знав, чи бачить сон, чи це ті химерні образи, які приходять людині з голоду й утоми. Але придивлявся, смакував всіма нервами, перейнятий насолодою й страхом, що цей дивний образ зникне так, як розсівалися й губилися прегарні сни про велику силу дичини, великі зграї земляків, чоловіків і жінок, що йшли разом з ним на звіра, й інші тим подібні щасливі хвилі.

І я чув на собі, через віддаль десятків тисяч літ, цей зачарований екстазний зір мого далекого предка, що як чуду культури й поступу, просто неймовірному, дивувався тому, що для мене було поворотом до безкультурних часів далеких предків з-перед тисячоліть. Так безмірно далеко те, що було примітивним для мене, стояло від того, що було реальним для нього.

Він стрепенувся по хвилі, щоб відігнати дрімоту й переконатися, чи він то вві сні чи наяву бачить – і той привид, очевидно, зник з його очей. Він зостався якийсь час нерухомий під впливом дивного образу. Але скоро його увагу зайняли перші проблиски дня, що з'явилися на небі. Вони наповнили його пригноблену душу утіхою. Сонце, світло, день верталися знову, і приглушеним голосом він повторяв уривчасті слова, що були його привітом сонцю, поздоровленням, що ще раз йому вдалося видертись із рук ворожих сил.

За хвилю засіріло вже навколо нього, і він, розправляючи задеревілі ноги і з відзвичаєння сильно шкутильгаючи на поранену ногу, почав обережно вилазити з своєї криївки. Голод і втома зникали під новим припливом енергії, під враженням нового світла, нового дня.

Сон закрив мої повіки, і я прокинувся, коли вже гарячий, пишно блискучий день продирався через усі отвори хатини, зганяючи прозорі сутінки в найтемніші кути її. Пес нетерпеливо оглядався на мене, поборюючи в собі пориви бажання збудити мене і вирватися з цього затишку в повний